I don’t wanna feel no more. It easier to keep falling

Мабуть у кожного з вас бував такий час, коли ваша середина розривається на дві частинки.

Одна частинка мене хоче завтра проснутися з посмішкою і показати цьому світові, чого я варта. Не зважати на людей, які мені не подобаються. Жити з надією, що все буде краще.

Друга частинка хоче просто затулитись від усього, що мене оточує. Ні з ким не спілкуватись. Не бачити, не чути. Не відчувати.

Сірість та буденність проти світла та позитиву…

Late Sunday

Вихідні були чудесні. Справді. Зустрітись з класом, погуляти, поговорити. Гуляння до 4 ранку, сидіння на дорозі та розпиття алкогольних напоїв на вулицях нічого Львова вночі – все це зробило мої вихідні чудесними. Але які б не були ці дні прекрасні, ніщо не може змінити мого сірого вечірнього настрою в Неділю. Можливо це через те, що переїла і не стрималась, як хотіла. Але більше, мабуть, через розуміння того, що завтра я побачу знову ж ті ненависні мені лиця одногруників в універі.

Хто взагалі придумав такі ілюзії, що студентське життя повне розваг та цікавості? 

Ідіоти. 

Хоча глибоко в середині, в мене ще горить надія, що все зміниться. За якийсь період, але зміниться. Ну що ж, час покаже 

 

One More Reason for Depression

Назадоволеність своєї зовнішністю – популярна річ серед підлітків. Можливо й навіть ненависть. Чи відчувала я її до себе? До характеру – ні. До поведінки – можливо. До загальної зовнішності –  ні. До тіла – тверде “так”.

Від сьогодні я стараюсь скоротити свій раціон їжі до мінімуму. Перший день вдався, до мого шлунку не попало жодної крихти. Не знаю скільки часу зможу так протриматись. Але ці рожеві полоски на руках та ногах нагадують мені, що кожен зрив буде покараний. Кожен.

Саме зараз, через осінь, через ненависть до себе  та відчуття, що зараз я не є на свому місці, я помічаю, що ця темна потвора наближається до мене. Депресія не питається в тебе, чи готова ти її приняти, чи ні, вона просто входить у твоє сіре буденне життя. Вона буде тебе знищувати. Але як казав Джерард? “Є щось романтичне у самознищенні…”Nk5PHOH3-yg

Найгірше те, що у житті все закінчується

Найгірше те, що у житті все закінчується. Добре чи погане. Веселе чи сумне. Все має свій кінець, і цьому ми ніяк не можемо запобігти.

Я не виняток. Прощатися з людьми, які провели зі мною 11 років, було надзвичайно важко. Іти в університет і розуміти, що ти не зможеш побачити лиця цих людей – ось що призводило мене до сліз. Хоч я і така людина, яка вміє адаптуватися у новому середовищі і легко може знайти спільну мову з іншими, все одно, все це надзвичайно важко для мене. Так, можливо я і зближусь із тими людми, які оточують мене на даний момент, але це станеться зовсім не скоро. Ну і це ясно, що вони ніяк не зможуть стати мені настільки рідними, як клас, з яким я провела ці прекрасні роки свого життя. Так, ми зустрічаємось час від часу, всі переписуємося вк, але кожного дня я думаю про те, наскільки мені сумно без них. Їх переповнюють практично такі самі відчуття, що не може не тішити.

Я ще раз хочу подякувати таким прекрасним людям, які пережили зі мною ці 11 років. У нас було все: і сварки, і непорозуміння, і поїздки, і радість. Все. Це були найкращі роки мого життя, тому ще раз дякую.T9jzcVYjKIM

The First Post

Еммм, привіт?

Правду кажучи, я не знаю як почати свій перший блог. Це все досить нове для мене, тому вибачайте за такий простий і примітивний пост. Біля двох років я веду сторінку у твітері, але останнім часом мені стало зрозуміло, що це не те, що мені потрібно. Нажаль, я не можу всі свої переживання та почуття в тві, оскільки там існує певне обмеження в кількості символах. Те, що там мене читають знайомі мені в житті люди, є також однією з причин, чому я повністю не можу відкритись у тій соціальній мережі. Та й взагалі, хочеться вести блог просто для себе, не задумуватись про те, “а чи сподобається людям те, що я напишу”. Це має подобатись мені. Отож, почнімо)